Вона пройшла повз нас…
І завтра перший день літа, а в душі ще кінець зими і початок березня.
Я так довго не сприймала нову реальність і просто забороняла собі жити, знаходила сто занять, щоб бути максимально корисною там, де це точно потрібно. Виснажена просто завалювалася спати, щоб не думати, не аналізувати…було страшно…було дуже страшно, особливо, коли засинала не вдома, в іншій області, в чужому ліжку тримаючи за руку Мілашу. Ці думки… Поїхати – повернутись: що робити?
Тисячі історій, не моїх, але почутих від рідних та близьких, від колег та однокурсників, це все додавало якогось адреналіну: не зупинятися і встигати робити все тільки не жити своє життя.
А потім я вдома перебирала шафу і книга історії України, яку я чомусь не здала в бібліотеку 14 років тому. І закладка: 2 світова війна. А потім усвідомлення. Так, війна. Війна – це завжди втрати, це смерть в каліцтво, це сльози… Але, у війну життя триває. Народжуються діти, помирають люди, хворіють і одужують, вчаться і працюють, розлучаються і одружуються. Життя продовжується…і коли його жити, як не зараз?
Жити, любити, бути вдячними і намагатися не змарнувати жодної хвилинки, бо ніхто не знає скільки ще залишилося часу прожити своє життя. Прокидаюсь ранком із вдячністю, що ранок настав, намагаюся щодня ” подякувати” ЗСУ, максимально потіскати Мілашу, бути корисною на роботі, змушую себе одягатися не в джинси і посміхатися, навіть якщо це когось бісить. Тепер у мене всього два побажання: нехай буде мир і добро завжди перемагає, тому будьмо добрішими.
Leave a Reply