Сьогодні, коли стрічки соціальних мереж переповнені короткими відео та швидкими новинами, ми часто плутаємо інформування із збереженням історії. Як людина, яка присвятила понад 9 років створенню медіа-простору газети “Дніпровський ЕНЕРГЕТИК”, я бачу небезпечну тенденцію: ми вчимося робити “красиву картинку“, але втрачаємо глибину змістів.
Останнім часом ми бачимо багато корпоративного контенту. Він яскравий, він збирає тисячі лайків, він піарить керівників. Але чи дає він відповідь на питання: хто ми такі?
Коли на офіційних сторінках публікують вірш “колеги в укритті“, не називаючи його імені та професії — це не просто помилка. Це знеособлення людини. Це піар, який використовує емоцію, але не поважає особистість. Для піару людина — це інструмент. Для історії людина — це ім’я, доля та професійний шлях.
За роки роботи над газетою “Дніпровський енергетик”, сторінкою та YouTube-каналом, я керувалася одним принципом: кожне прізвище має значення.
Це не просто контент. Це цифровий ДНК енергетики. Коли лайки під черговим піар-постом вщухнуть, ці архіви стануть єдиним джерелом правди для майбутніх дослідників, журналістів та нащадків тих, хто сьогодні тримає енергетичний фронт.
– Чому я обрала шлях збереження?
– Бути “зручним” медіа-менеджером, який створює порожній хайп — це легкий шлях. Але професійна гідність полягає в іншому. Вона в тому, щоб не дати історії стати “одноразовою“.
Сьогодні мій досвід роботи в архіві-музеї лише підтверджує: справжня цінність інформації визначається часом, а не кількістю підписників. Поки одні змагаються за статистику у Facebook, ми з вами будуємо фундамент пам’яті, який не розсиплеться після чергового оновлення алгоритмів.
Енергетика — це не тільки гігавати. Це люди. З іменами, з історіями, з правом на безсмертя в архівах.
Ми продовжуємо писати цей літопис. Об’єктивно. Глибоко. Назавжди.
26 травня 2017 року, в колі рідних та друзів відзначив свій ювілей харизматичний чоловік, який майже 40 років пропрацював на ТпТЕС. Іван Бойко народився в с.Росоша Вінницької області, де в 9 років пішов навчатися до школи (після закінчення війни навчальний заклад деякий час не мав змоги прийняти нових школярів). Напередодні свого 16-річчя юнак закінчив сім класів: вчився добре, у результаті ― отримав грамоту за гарну поведінку та навчання. Потім чотири роки (до 1957 року) навчався у Вінницькому енергетичному технікумі.
Іван Тимофійович згадує, що разом із родиною за закупами часто їздив на ринок та в магазин «Гастроном» в Українці. Майбутнє місто-енергетиків розбудовувалося й одночасно з цим споруджувалася Трипільська ДРЕС.
«Одного разу, приходжу додому, а дружина запитує чи я зможу завтра (в суботу) поїхати купити курей на Трипільську ДРЕС. Я поїхав, пройшовся берегом Дніпра… й мені так сподобалося це місце, що по приїзду розрахувався з заводу та влаштувався працювати на електростанцію», ― з ностальгічною посмішкою згадує Іван Бойко.
На той час начальником КТЦ (котлотурбінний цех) був Юрій Петленко, який прийняв чоловіка на роботу та направив його працювати на ГЗВ (гідрозоловидалення) ― пропрацювавши рік, чоловік був переведений на посаду майстра у ЦТПК (цех теплових підземних комунікацій), де працював з 1971–1988 роки. Першим начальником ЦТПК був Іван Юшкін (1969–1978 роки). На той час ЦТПК обслуговував усі тепломережі, пожежнопитний водопровід, мережі фекальної та зливової каналізації селища Українка та проммайданчика ТпДРЕС.
Leave a Reply