Цій роботі вже понад 12 років. Я створювала її з особливим трепетом: вишивала бісером на тлі нашого рідного прапора, довго й прискіпливо підбирала дерев’яну рамку, щоб усе виглядало досконало. Картина роками спокійно висіла в моїй кімнаті, оберігаючи простір своєю енергетикою.
Але влітку 2021 року сталося те, чого я досі не можу пояснити логічно.
Одного дня картина просто впала. Від удару з лівого боку відколовся чималий шматок рами. Тоді я відчула дивний холодок і ніяковість — чому саме вона? Чому саме зараз? Був ковідний час, їхати в Обухів до майстра було складно, та й невідомо, чи були б у нього потрібні матеріали. Тож я вирішила залишити все як є, просто заклеївши місце «рани» наліпкою з конячкою.
Тоді я ще не знала, що цей розкол на рамі — тривожний провісник. Лише у лютому 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла: картина ніби першою прийняла на себе той удар, який чекав на всю країну.
Цікавий збіг: точно така ж вишита картина свого часу прикрашала центральний щит керування електростанції, де я працювала. Це додає історії ще більшої ваги. Сьогодні моя картина з наліпкою замість ремонту — це символ нашої реальності. Ми теж поранені, ми теж маємо на собі «пластирі» та шрами, але ми тримаємося.
Я не стала міняти раму. Нехай вона залишається такою — зі своєю історією, своїм болем і з вірою у майбутнє.
Leave a Reply