Повідомлення в телеграмі: на Обухів, на Трипілля, на Українку зʼявлялися з хвилинною періодичністю. Моя вежа спостережень вздригалася, за вікном було марево і потужні вибухи. В голові думки про те, що смерть дуже близько, що вже наступна секунда може не настати. Сонна, перелякана Міланка, і моя супер швидкість зібрати терміново тривожний рюкзак, який я не так давно розібрала.
Ракетний шлях завжди проз наш будинок, ми звикли до вибухів і свисту, але не в такій кількості і не з такою швидкістю. Враховуючи, що я точно не песимістка, не панікерка…думки про те, що ось він кінець,- мене не покидали. Мілана просила йти в підвал, а я точно розуміла, що підвал нашого будинку – це могильник в разі отого найстрашнішого випадку, тому ми туди не йшли.
Безмежно люблю свою «вежу» і цей висотний поверх, але цієї ночі подумала, що була б не проти мати свій маленький підвал. Маленький, але свій і безпечний. Чомусь згадала, як будучи студенткою, викладач тактики вчив нас: в разі гібридної війни, копайте собі яму, бо лиш в землі будете у безпеці.
Але… новий день настав. І жах цієї ночі залишився в цій ночі. Я вирішила помити вікна і сходила на манікюр, написала або зателефонувала усім своїм, бо коли як не зараз.
Побиті автівки, вибиті вікна, пошкоджені обʼєкти соціальної інфраструктури. Місто сумне…Але ми живі, продовжуємо жити. Напевно, українців сміливо можна вважати термінаторами.Ненавиджу цих «братьєв» до останньої клітинки.
Leave a Reply