Сьогодні дочитала останні сторінки роману “Народжений двічі” Маргарет Мадзантіні. Придбала його майже як рік тому, але взяла до рук тільки зараз. Вразив! Це історія однієї італійки життя якої певний час тісно перепліталося з “громадянською війно” в Боснії
Видно, що книга написана на одному диханні…
Перечитуючи її, я весь час згадувала про війну, яка наразі триває на Донбасі. Страшно… моторошно… стає на душі, коли розумієш, що минуле Сараєво зараз відбувається в нашій країні. Хочеться плакати й дійсно зробити так як каже головна героїня роману після відвідин моргу, де побачила бездиханне дитяче тіло.
Я поняла, как вылечить сильных мира сего, людей в пиджаках и при галстуках, сидящих за столом притворных переговоров о мире. Нужно только положить этого небесно-голубого ребенка на стол. И закрыть их в той комнате, чтобы они не могли выйти. Закрыть. Чтобы они увидели смерть, которая методично работает, поедая плоть изнутри. Раздать бутерброды, воду и оставить их там, пока ребенок не начнет разлагаться, пока от него не останется один скелет. На какое-то время, которое потребуется. Вот как бы я сделала.
Знаєте, можливо й в нашому випадку така дія допомогла в найскорішому вичерпанні особистих амбіцій людей, які усіляко сприяють продовженню воєнних дій на теренах України.
Я не великий спеціаліст війни та миру. Однак, розумію, що допоки для більшості з нас, для високопосадовців війна лише на папері…, в кадрах відеоновин,… в фото, в возиках волонтерів біля торгових магазинів, палатках… ще довгий час може так відбуватися.
Люди звикають, перестають реагувати або ж відточують власні інстинкти… намагаються жити навіть в найтяжчих умовах рухаючись під обстрілами, недоїдаючи (гуманітарної допомоги завжди не вистачає).
Вот и медведь умер. Он держался дольше других, несколько месяцев. А потом умер. Его покрытое мехом тело сначала рухнуло на колени, потом растянулось на земле, медленно открылась пасть и так и осталась открытой.
Уявіть, Донбас!
Частина території окупована, де поруч з “військовими” в містах та селах живе мирне населення, яке просто намагається вижити, пережити цей день та слідуючий, не нарватися … аби просто не вбили.
Інши частина – сіра зона, так би мовити зона розмежування. Це не полоска на землі, а кілометри на яких також живуть люди, які незнають наші вони чи ваші. Не розуміють відносяться вони до окупованої території чи України там де не стріляють, там де не лунають вибухи. Населення намагається вижити, вистояти, але з кожним днем це стає все важче зробити проблеми зі світлом, водою … з постачанням харчування, одяг за 2 роки вже зношений. Де можна придбати новий? За який кошт? Роботи немає. Блокпости, що зправа, що зліва. ПРОСТО ВИЖИВАЮТЬ як можуть.
Неокупована частина України – “Ми втомилися від війни!”, “Коли все це закінчиться?”, “Втомилися допомагати військовим, біженцям!”, “Ціни ростуть, немає лідера який би не побоявся навести лад в країні розрубавши цей “гордєє вузол””. Кожен день нові смерті, нові ГЕРОЇ.
Люди відраховують з зарплат на потреби армії – чують по телевізору частину коштів з’їла корупція. Поліція просить зупинитися водія – влаштовуються погоні. Реформа поліції? Долар виріс з 8 до 20…
Наведу лише декілька цитат з роману, що дуже вразили:
Мирну разорвало на куски, их собрали, накрыли простыней, чтобы сын не видел их лежащими на лестнице, как те самые овощи из разлившегося супа, плавающие в бульоне. Куска тела, которое его родило. Она была его матерью…
Про снайперів та їх трагічні життя.
О том интервью, которое показывали по телевизору. Парень с голубыми глазами улыбается и говорит: “Стреляешь, как в кроликов, никакой разницы”.
А тут італійка розповідає про зустріч з очевидицею війни, сестрою по нещастю через 15 років.
Каждый раз, когда я встречаю кого-нибудь из них, мы обнимаемся крепко, без слов. Потому что боль снова оставляет свой отпечаток, отливаясь в форму, которая уже ждет ее… Я крепко ее поцеловала, потому что она жива, хотя не была с ней близко знакома и никогда не вспоминала о ней, не интересовалась, что с ней стало.
Читаючи ці рядки розумієш частково, що відбувається на Донбасі. Гостро відчуваєш потребу в змінах, закінченні цього кровопролиття. Хочеш аби цього ніколи не було: не було людей з пораненнями, дітей очі яких ще довго пам’ятатимуть… які боятимуться спати вночі…
Коли закінчиться ця війна? Кого потрібно просити про це або ж заставляти одуматись? Що буде з тими, хто ще довго після закінчення не зможе жити номальним життям через фізичні або моральні травми? Як їм можна допомогти? …
Можливо я задаю не ті питання. Не те пишу. Пробачте.
Олена
Leave a Reply