за те, що довелося покинути свою рідну землю в такий тяжкий час. Не залишає ні на день, ні на хвилину. Душа розривається.
Знову і знову заспокоюю себе тим, що зробила це заради своїх дівчаток.
Щоб не ховалися щодня в укритті.
Щоб не спали в ночі в одязі у повній готовності до евакуації.
Щоб не бачили стривожену матір.
Щоб не зупиняли навчання і творчі заняття.
Щоб не чули вибухів.
Щоб не бачили жахи війні.
Щоб ВИЖИЛИ.
Щоб виросли та розповіли своїм дітям про свій незалежний, миролюбний та сміливий український народ.
На фото племінниця, яку я фотографую у той момент, коли їй зателефонував її чоловік, котрий залишився захищати рідну Україну. Коли їх малюк підросте, то пишатиметься своїм батьком. А поки що він бачить тата через екран смартфона… .
Швидше б закінчилася війна.
Молю про мир 
Бачити менше
Leave a Reply