Тисячі українців стали заручниками чужої країни, яка не дозволяє покинути її межі. Щодня по кілька десятків телефонних дзвінків в посольство, офіційних листів, щоб почути слова «Ще ні!»
Щодня «мінус» на рахунку мобільного зростає в геометричній прогресіі, а шанси на переміщення не зрушують з точки «нуль».
1000 кілометрів з дитиною в обидві сторони за необхідним документом, щоб повернутися ні з чим… 
Ще зранку я ревіла від безвиході, але заспокоївшись, зрозуміла те, на що раніше не отримувала відповіді… Якщо я жодного разу не оминала тих, хто просив мене про допомогу, і тим, хто соромився просити, також допомагала, то де ж той славнозвісний бумеранг, про закон якого усі говорять? 
Протягом цієї важкої доби я усвідомила, що усе приходить саме тоді, коли ми цього ПОТРЕБУЄМО.
В Україні ми були забезпечені усім необхідним, але нам завжди чогось не вистачало (інфляція щастя), а тут ми – просто бомж український звичайний. Без прав, без захисту, без необхідних речей і грошей. Без підтримки. Бо дитячі обійми і «Мама, я тебе люблю» – це дорогоцінно, але дефіцит людини, яка в тебе вірить, помітно відчувається. 
І в такі моменти, коли руки не просто опускаються, а вже давно впали додолу, тобі зустрічаються янголи-охоронці. Справжні. З іменами і номерами телефонів.
Зі словами: «Не потрібно нічого говорити. Просто не плач…» 
Зі словами: «Якщо у тебе і твоєї родини ТАМ щось не складеться, ти завжди можеш повернутися сюди, бо мій дім – це тепер твій дім».
Зі словами: «Я – мама і ти – мама. Мій чоловік далеко від мене і твій чоловік далеко від тебе. Ти – українська версія мене». 
І не лише зі словами, а з діями, від яких відбирає мову, а сльози котяться й котяться по щоках…
Діана Сухіх
Leave a Reply