Не маю я права, а ні посміхатись, а ні фарбувати губи, а ні вивозити власних дітей в безпечне місце (бо не з Маріуполя ж їду)…
Для усіх хто в танку: я мама особливої дівчинки і, наразі, її психоемоційний стан і мой настрій – все що я можу, іноді з останніх сил, контролювати…
Я не кричу на кожному кроці кого і що я втратила у цій війні…
Що я намагалася робити і через що кожного дня проходила…
Походу зрозуміла: треба стати страшним, злим, емоційно нестабільним унилим гімном, щоб тебе усі поважали та підтримували твою боротьбу, жаліли тебе… і їсти треба лише дешеві макарони, бо хтось голодає, і речі повинні бути брудні, зім’яті та неохайні… а вона тут з помадою, червоною…
Агоу, схаменіиься, життя воно триває…
І, маючи не одного клієнта, який втратив близьку людину, можу зробити висновок: хто “дозволив собі жити”, той “живе”… хто страждає “нескінченним синдромом провини”, той перетворює своє життя та життя близьких на суцільний жах… і вибиратись звідти ой як важко…
Так, війна не змінює людей, вона підсвічує багато цікавого в них…
Кожному своє…
Не засуджую…
Пообіцяла собі жити…
Я на це заслуговую…
І ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА 
Leave a Reply