Вчора якось не змогла видавити із себе ані слова. Було боляче, гірко, відчувала розгубленість та невимовний смуток.
Зрання нарешті переглянула світлини з раніше окупованих міст Київщини, які нещодавно наші військові звільнили. Словами це не можна передати. Не розумію, як так можна взагалі було вчиняти? Стільки люті, ненависті … звідкіля це все? Невже за ці 20 років настільки можна було зомбувати суспільство, щоб більшість з нього втратила ознаки хоча би якоїсь людяності?
Пообіді вирушила на прощання з відважним хлопцем, якому завдяки приходу “руZкого мира” і так званих “вызволителей”, на жаль назавжди залишиться 23 роки. Микита Бражнік загинув від ворожої руки орків у тяжкому багатоденному бою під Гостомелем, у ніч, з 12 на 13 березня 2022 року.
Перше, що я побачила – це матір нашого полеглого захисника, що спускалася від квіткового магазину з великим оберемком кроваво червоних квітів.
За нею вже вистроїлася неймовірно довга черга з наших містян до цього ж квіткового магазину.
Вперше таке бачила. Люди все підходили й підходили. Одні купували гвоздики, інші – тюльпани …
На площі в цей час вже розпочалися приготування. Всі з завмиранням серця та сумом очікували на автівку з позначкою ЗСУ, якою в останній путь привезли нашого Героя, щоб з ним попрощалися близькі, друзі, однокласники, одногрупники, знайомі та малознайомі люди.
Важко було втримати сльози на очах від емоцій, які переповнювали. Я думаю, що в кожного під час прощального слова від куратора 161-ї групи медичного закладу в якому навчався Микита Бражнік з’явилися сльози скорботи.
Тільки уявіть собі, хлопцю виповнилося лише 23 роки й три роки тому він вже свідомо обрав для себе медицину!
Все змінила безжальна російсько-українська війна, коли 24 лютого 2022 року росія підступно напала на суверенну, незалежну УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ.
Микита, до речі, за словами викладачки був першим з хлопців, який записався навчатися на цю спеціальність до їхнього медзакладу. Останній раз, коли вони його бачили хлопчина гордо ходив у військовій формі кордирами АЛЬМА-МАТЕР, весело вітався зі студентами та викладачами.
Він любив життя!
Ним пишалися батьки за добре серце та безвідмовність у допомозі всім, хто цього потребував. Його з теплом в голосі та сумом згадують викладачі та одногрупники, друзі та знайомі.
Людина живе доти, доки про неї пам’ятають… Пам’ять – то невід’ємна наша якість, адже без неї ми втрачаємо себе. Я переконана, що це так, оскільки інакше не може бути, принаймні з українцями (орки – виключення)!
Важко підібрати такі слова, які змогли би зменшити біль від втрати сина та коханого.
Ми щиро дякуємо батькам за те, що вони виховали сина справжнім патріотом, який в цей страшний час не побоявся, не заховався, не зник за обрієм, а за покликом серця став на захист України.
Спочивай з миром, Нікіто! Царство небесне, тобі та вічна пам’ять!
Leave a Reply