Я була тією українкою, яка не знала нічого, окрім рідної та англійської мови, того, що в моїй країні почалася війна, і того, що я маю усіма можливими способами вберегти свою родину від цілодобових сирен і життя у підвалі. Я знала, що від мене залежить життя та неушкодженість моєї дитини, мами і двох собак під час довготривалої поїздки на авто.
Але я не знала, що румуни вміють і бажають так щиро допомагати!
Тоді на автобані нас зустріли люди, які дали нам повні пакети їжі, напоїли кавою і запитали про наші потреби, дали нам житло, нагодували нас і робили це весь час упродовж 2 днів, які ми тоді провели в Румунії. Я ще тоді відчувала, що не раз називатиму їх по іменам! Faraian Melinda Vera, Tătar Adriana, Attila Tamas, Timea Stefanut
Але після ми поїхали далі за спланованим маршрутом. І знаєте, про що я мріяла від першого дня в Болгарії? (Окрім нашої перемоги). Допоки я не можу повернутись додому, якнайшвидше повернутись до Румунії, аби не лише допомагати віддалено у якості перекладача (адже не усі українці знають англійську мову, за допомогою якої можна комунікувати з румунами), але й допомагати українцям, що опинилися в чужій країні, так само, як допомогли колись мені.
Сьогодні на мені одяг «Червоного Хреста» і я тут, на певному відрізку автобану, зустрічаю українців, які розгублені, налякані, за тисячі кілометрів від рідної землі почують українську мову і не лише…
Потім ми побажаємо один одному успіхів і перемоги, яку одного дня обов’язково здобудемо…
Знаю, що кожен крок – це крок додому. Вірю, що незабаром мій чоловік Игорь Сухих зателефонує мені і скаже: «Можна повертатись!»
Я заправлю повний бак, скажу своїм румунським друзям «дякую» і «до побачення!» та чекатиму їх у гості. На нашій землі, в нашій сильній, нездоланній і незламній Україні! 
Leave a Reply