Все саме так…

“Знач так, я повернулася на кілька днів до України, і, не говорячи про регіони, які потерпають від обстрілів, але от беру Київ. І що я хочу вам сказати…

Цей допис для тих, хто, як і я, виїхав за кордон і почувається винуватим, що “шикує у Європі”.

Люди, ви собі не уявляєте, НАСКІЛЬКИ нам за кордоном важко. І наскільки добре дихається вдома.

Люди, які не виїхали, прикладають до поїздки за кордон єдиний досвід, який мають: туристичний.

Те, що ми переживаємо – це досвід біженства, а не досвід туристичної поїздки. Ті, хто розповідають про те, як нам там “добре”, просто ніколи не мали досвіду біженства і не можуть уявити, що це.

Вони не знають, що таке з високооплачуваного фахівця чи фахівчині стати “ніким” з часто єдиною перспективою – низькокваліфікована праця.

Що таке втратити значення всіх дипломів та кваліфікацій, на які працювала все життя.

Що таке бачити, як всі твої заощадження зникають крізь пальці у дорогій країні.

Що таке бути непотрібним у тому місці, де живеш, коли тебе ненавидять і заздрять співвітчизники, які виїхали раніше і пройшли еміграційне пекло (“а вам все на блюдечку!”). І місцеві теж не дуже люблять, бо ти вижираєш їхні ресурси…

Що таке, коли тебе зневажають ті, хто лишився в Україні, думаючи, що ти у туристичній відпустці, доки вони потерпають…

Що таке не сміти хворіти, бо отримати адекватну медичну допомогу ти не можеш, бо не застрахована, а платити “з кишені” не можеш, бо надто дорого. І у тебе повна хата хворих: у того отит і запалення в нозі, у того ще щось, у того ще щось, і ти НІЧОГО з цим не робиш зробити. Що таке труситися, дивлячись, як зникають останні закуплені в Україні ліки.

(мене ТРОЄ людей попросило закупити ліки в Україні, це реальна проблема…)

Що таке бути тотально дезорієнтованою, на собачих правах, коли будь-якої миті у тебе або скінчаться гроші, або тебе витурять з квартири. Що таке в дорослому віці перестати розуміти як влаштовано світ.

Що таке в принципі жити з чужими людьми. Що таке втратити приватний простір.

О, повірте, це зовсім не схоже на досвід “туризму”.

У Києві я впала в ейфорію. По-перше, бо я була поруч з ДОРОСЛИМИ ЛЮДЬМИ! Які здатні забезпечити собі їжу, проживання, які розрулюють свої проблеми самостійно. По-друге, бо навіть не встигнувши на метро, я могла набрати когось зі своїх та знайти ночівлю – тут твоє місце і твої люди.

Вже другий день я не маю гавкати на дітей і змушувати їх вчитися, я не маю тричі на день подбати, аби четверо людей поїло, я не маю розрулювати проблеми, які сипляться, мов з рогу анти-достатку: віз нема, оренда закінчується, міграційні адвокати, відсутність оплати, яка б відповідала європейським цінам…. В Києві у мене просто сп’яніння від свободи! Ті, хто зараз за кордоном, ви НЕ УЯВЛЯЄТЕ, наскільки легше вдома. Я чесно не очікувала цього.

Бо так, раптом почати відповідати за 6+1 людей, окрім себе, це трохи ту мач. Це дуже важко насправді. І це та робота та відповідальність, за яку ти маєш тільки хейт, бо ти фізично “в Європах” і всім здається, що ти качаєшся як вареник у маслі.

Жінки, які вивезли своїх дітей та батьків у Європу – ви героїні! Я захоплююся вами! Говоріть про свій досвід! Ви не уявляєте, наскільки люди помиляються щодо нього. Ви засоромлені казати про свій досвід, але він важливий! Те, що ви переживаєте – дуже, дуже, ДУЖЕ непросто.

(Боже, як я хочу додому)”.