Сьогодні вранці зустрілась із жінкою із Слов’янська, яка разом із родиною вимушена була тікати від війни. Разом із чоловіком вони мої колеги – енергетики. Одразу в ній розпізнала людину, яка щойно перейшла на українську. Я запропонувала говорити російською, якщо їй буде зручніше, у відповідь почула – «Ні. Я принципово говорю українською». Ця громадянка зробила мій день. Слов’янськ – це Україна. Донбас – це Україна.
Останніми днями розмірковую на тему «100 днів війни». Питала себе, що відбулось чи змінилось в мені, як особистості за ці страшні 100 днів. Вирішила поділитись своїми думками, висновками, почуттями тезисно, щоб не займати багато часу моїх друзів, читачів.
Подібне пережила в 2014 році. Встояти, не втратити себе дозволили робота, волонтерство – турбота про інших. Волонтерство для мене – не проект, це стан душі, потреба допомогти, підтримати, захистити, втішити своїх співгромадян. Це мені потрібно.
Війна нікого не змінює, лише підсилює, загострює певні риси людей. Совісна людина залишиться совісною, негідник (нажаль) залишається негідником. І не треба сподіватись на інше, це небезпечно, адже настане розчарування.
Обов’язково дехто із людей здійснює вчинки, яких від них не очікуєш. Відношу це до незнання сутності цих людей. Знаю «патріотів» чи «активістів», які відсиджуються в «льохах». Знаю чоловіків та дівчат, які застосували зусилля не для отримання «броні», а щоб її позбутись і захищати нас у війську. Дратує, коли «патріоти» та «активісти» із «льохів» коментують, дають оцінку та поради тим, хто не «в льохах». Жодним чином не відношу це до жінок, які рятують наших дітей, найбільший скарб нації Тут цілком підтримую і вважаю за єдино правильне рішення, навіть за місію
Мене вже не засмучує наявність колоборантів, зрадників, егоїстів. Вони є, як і у будь-якій іншій нації. Знаю напевне, їхня кількість мізерна. Наприклад. Дві ситуації – Захисники із «Азовсталі» («Азовці», нацгвардійці, спецпризначенці, прикордонники, поліцейські) та зрадники-поліцейські, які переходять на сторону ворога. Я обираю Захисників із «Азовсталі», вони для мене у цьому конкретному випадку є представники нації, так я сприймаю Маріуполь та його жителів.
Не чекаю швидкого закінчення війни. Нехай буде сюрприз. Так легше.
Країну треба відбудовувати та розбудовувати. Щодня, по краплі, кожен на своєму місті. Не маємо права розраховувати лише на допомогу заходу.
Вірю беззаперечно у Збройні Сили України Сьогодні вірю кожному генералу, лейтенанту, рядовому.
Вірю в єдність війська та тилу. Маю честь, як і десятки мільйонів українців, бути частиною цієї єдності – нам не треба багато пояснювати чи вмовляти один одного, що треба допомогти. Це діє так – військовослужбовець каже «треба», тиловики, як мурахи, починають вирішувати це «треба» і у короткий період вирішують. Без пафосу чи розголосу. Хочу принагідно подякувати небайдужим громадянам, які вчора вирішили кілька таких «треба» – Шевченко Олексій Геннадій Говдь Олександр Заярний Агнеса Олкова-Михницька
Розумію, Україна більше ніколи не буде такою, як раніше. Але, головне – Україна буде Українці будутьНас багато в світі
На фото – квіти України.
Leave a Reply