Натхненник, наставник, керівник і друг.
Здавалося, він знав усе про Україну. І любив її безмежно.
Так багато справ і спогадів, а ще більше не встигнуто ((
Вперше ми познайомилися наприкінці 80-х у Народному Домі. Я прийшла на збори Товариства шанувальників української мови імені Тараса Шевченка. Ну як прийшла – мене привела вчителька, бо це були ще молодші класи. Той вечір перевернув мій світ. Лекції з історії України в складі срср – справжньої історії, не про вкусний пломбір і ковбасу за 2,20, а про табори, голодомори, колонізацію. Я зняла свій піонерський галстук, яким так пишалася, бо отримала його на рік раніше за однокласників за відмінне навчання.
Вдруге ми зустрілися в обласній адміністрації. Сергій Кричильський запропонував мене на посаду начальниці відділу комунікації, і тоді я вперше переступила поріг ОДА. Мені було 25, я йшла довгими коридорами і думала: що я тут роблю? Чому я?
–Добрий день. Ваші родичі є у Книзі пам’яті і слави Волині? – розпочав розмову Василь.
“Що?” – подумала я. – “Що за критерій такий?..“
–Здається, немає. (Як виявилося, були).
Я все зрозуміла пізніше. А ще більше розумію тепер. Ті, хто боровся і гинув за цю державу, їхні нащадки – передусім вони будуть дбати про те, щоб ця держава існувала і ставала сильною.
Йому закидали надмірну любов до символіки, насміхалися з його “Слава Україні!”, поливали брудом за вшанування пам’яті героїв національно-визвольного руху, воювали проти нього через його боротьбу з рускім міром і московською церквою…
А він робив своє. І був правий. А ще – Гурби, Берестечко, рівненський спідвей – усе, де щороку піаряться нові керівники, започаткував або відродив Василь Червоній. Покровський собор – його справжній пам’ятник.
…Пригадую, в північних районах була активна газифікація сіл (вибили фінансування з Києва). В кожному селі, де ми бували, Василь казав (2005-2006 р.р.): “Не викидайте грубки! Користуйтеся газом, але грубки бережіть. КОЛИ буде війна з росією, будемо без газу“.
“Яка війна? Що він вигадує?..” – ці думки мене не залишали. Але відверто і довго ми поговорили про це незадовго до його загибелі.
У нас була традиція – сидіти в його кабінеті в Народному Домі, пити пиво з божественними грінками з кафе “Трек” унизу і розмовляти про усілякі по-справжньому важливі речі. Про те, що на серці. У червні 2009-го Василь сказав мені:
–Не сумнівайся, війна буде. Просто прийми це. Вона розпочнеться з Криму і за Крим. Далі буде схід, а як і чим закінчиться – буде залежати від нас.
–Але як це можливо??? У 21-му столітті, в центрі Європи! Хіба світ може це допустити?
На це Василь лише гірко усміхнувся…
За декілька днів до своєї загибелі він знов гукав мене на пиво, а я не поїхала, мала якусь відмовку, дрібну насправді справу. Якби ж я знала, що “пізніше” вже не настане (((
4 липня Василь Червоній був із сім’єю на своїй останній риболовлі, в улюбленому місці.
Зараз, коли війна дихає мені в потилицю, як ніколи, я особливо гостро почуваю любов до своєї землі у прямому сенсі: я обробляю город, плекаю сад, люблю кожну вирощену рослинку. І згадую ще один епізод – він теж про любов Василя до землі.
Їдемо якось у відрядження, десь на Волинь, здається. Пізня весна чи раннє літо. Обабіч дороги поля. Василь дивиться замріяно у вікно (а це рідкість, бо в основному час у дорозі він проводив за працею) і коментує:
–О, капусточка росте! Яка ж гарна! Дай Боже, щоб гарно вродила.
–О, пшеничка! О, картопелька! (І далі в такому ж дусі). Як же гарно! Яка прекрасна наша Україна!
Світла вам пам’ять, пане Василю. Дякуємо, що були. Пробачте, що ми не були гідними…
Довідково:
Василь Михайлович Червоній (нар. 24 серпня 1958) — український політик, народний депутат перших чотирьох скликань, голова Рівненської ОДА (2005—2006). Активіст громади віруючих УПЦ Київського Патріархату.
1988 року створив перший на Рівненщині осередок Товариства української мови. В 1989 р. створив перший осередок Народного Руху України.
З 2008 — голова фракції Української народної партії у Рівненській обласній раді. Кошовий отаман підрозділу Українського козацтва «Волинська Січ».
Член Вищої церковної ради УПЦ Київського Патріархату, староста Свято-Покровського кафедрального собору (м. Рівне), збудованого під його керівництвом.
4 липня 2009 рибалив із родиною на ставку на околиці села Деражне Костопільського району Рівненської області. Близько 12:00 почало гриміти, блискавка влучила у Червонія В.М. Постраждалий доставлений до Рівненської ЦРЛ (смт. Клевань). Помер у лікарні. Похований біля Свято-Покровського кафедрального собору у Рівному.
Leave a Reply