ВІЙНА, Очима жінок, Тетяна Ягодзинська

ВІЙНА В УКРАЇНІ. БУДНІ

   Днями у справах була в Києві. Ніколи не втрачаю можливості пройтись по Хрещатику, не поспішаючи, без певної цілі, дихаю повітрям вільної столиці вільної країни, інколи згадую студентські роки. 
   Раптом мій погляд зупинився на дівчині, років 20, вона просто стояла і дивилася на прапорці, на яких зазначені ім’я, дата та місце загибелі українських воїнів. Ці прапорці, державні українські, «Азову», червоно-чорний, інших країн, залишають в клумбі навпроти оперного театру. Від мого душевного спокою не залишилося і сліду. Дівчина стояла і мовчки плакала, на її обличчі не було жодної емоції, просто без зупину текли сльози. Про що чи кого вона думала? Втратила коханого хлопця, чоловіка, батька, минуле, дім? Стало страшно від великого вибору варіанту відповіді на питання.
   Я не знала як мені повестися – озватися і втішити, зробити вигляд, що я нічого не помітила? Я постояла поряд, мовчки, деякий час і пішла. 
   Кілька днів мене не відпускає цей спогад, повертаюся до нього подумки і шукаю якусь аналогію, яка вислизає.

Чому пишу про це. Хочу поділитися думками та емоціями, від цього стає легше, не можна і небезпечно цей вир тримати в собі.
По-перше, війна не закінчилася, і, всупереч неодноразово обіцяним 2-3 тижням, скоріше всього, буде точиться роками. Треба налаштуватися і працювати на перемогу, щоб не втратити надію, віру і не вигоріти зсередини.
По-друге, в суспільстві вже майже не залишилося сім’ї, якої не торкнулася б війна, втрати, смерть, каліцтво, тощо. Нажаль, в суспільстві руйнуються родини через вимушену розлуку, нажаль, жінки залишаються удовами, а діти – сиротами. Нажаль, багато дівчат так і не одружаться, бо чоловіки, хлопці гинуть. Це треба усвідомити, прийняти і опікуватись збереженням нації. Складно, боляче, але, без дітей немає майбутнього. Тому, дітей маємо не просто зберегти, а зберегти для України, в Україні, дати виховання та освіту в нашій країні. Це можливо і необхідно. Мене лякає як наш цвіт – діти, покидають країну, шукаючи захисту і кращої долі у світі. Нація вже неодноразово проходила таке масове переселення, нічого доброго з цього не виходило. Боже, збав, нікого зараз не засуджую. Вкотре наголошую – життя та здоров’я дітей понад усе!
По-третє, всім та кожному окремо, необхідно розставити пріоритети та не витрачати сили і час на другорядне. Тут звичайно, може бути конфлікт між пріоритетами особистості та суспільства. Так, принаймні, показує досвід останніх місяців, коли відбуваються події, яких, в принципі не має бути серед війни.
Наостанок маю сказати головне – Разом ми сила і ми переможемо❗ Вірю в Бога❗ Вірю ЗСУ❗ Все буде Україна❗💛💙

Тетяна Ягодзинська

Leave a Reply