Oксана Зазуліна, ВІЙНА, Очима жінок

Днями зателефонувала з України подружка та спитала мене: «Як тобі з дочками живеться в Барселоні?

Тільки зрідка ти публікуєш в Фейсбуці про вашу участь у публічних заходах щодо підтримки України. Але що ще відбувається в вашому житті?»

(А справді щось відбувається, бо життя продовжується! )

І в цей момент розмови зловила себе на думці, що знов приховую своє бажання розповідати про наші справи та успіхи. Тоді, 24 лютого, коли почалася війна, життя нібито зупинилося і тепер я підсвідомо забороняю собі радіти навіть простим речам, які відбуваються кожного дня.

Я зрозуміла що завдяки стрічці Фейсбуку маю змогу спостерігати за тим, як багато приводів для радощів у моїх друзів та знайомих, які залишаються в країні у самий розпал війни, але собі не дозволяю жити на повну. Бо я ж не там, я тут! … Це як життя на паузі. Посилює цю паузу велике відчуття провини, що покинула країну, зрадила.

Так, дійсно, нам теж важко, що відірвалися від коріння, залишили свої звичні речі, зупинили всі наявні стосунки, потрапили в новий світ де спочатку відчували себе сліпими кошенятами. Але кожного разу я втирала свої умовні соплі думками про тих, хто знаходиться в Україні і дійсно страждає від безлічі справжніх проблем – бомбардування, від втрати житла, відсутності роботи і, головне, від безповоротної втрати близьких людей.

Не можу зараз нічого із собою вдіяти – доки не закінчиться війна, не зможу і не хочу змінювати своє відношення до сьогоднішніх подій. Дозволю собі повне життя згодом. А зараз продовжу вести подвійне життя, де на поверхні я – звичайна, а в середині – та, що весь час чекає миру в рідній країні.

На фото – ми. Як видно – у нас все добре. Всіх, хто дивиться на нас, подумки обіймаю 🤗.
В наступний раз розповім, що саме нас тримає на плаву.

Оксана Зазуліна

Leave a Reply