Зима 2023-24 року, для нашого батальйону, була в Кліщах. Документально, локація поблизу н.п. Кліщіївка Донецької області. Труба під залізницею, наш логістичний хаб (Очко Дракона), трохи далі, чотири озера, а потім, кому куди… Саме там, на позиції «Макар 2», зустрічав я, новий, 2024 рік, разом із побратимом Хондою.
Логістика в сірій зоні, в якій ми тоді були частиною великого шляху, який забезпечував передній край нашої оборони. Вдень, слухаєш все навколо зі своєї нори, а в ночі, так само, по черзі, слухаєш все навколо, і робиш ходку з одного місця до іншого, переносиш рюкзак-тару, аби побратими які на самому передньому краю нашої оборони, були максимально забезпечені всім необхідним.
Зазвичай, орки тоді вели два види обстрілів наших позицій: плановий, та ситуативний. Плановий, коли вони відпрацьовують по відомим їм нашим позиціям, і ситуативний, коли бачать рух когось з нас і бʼють по цілі. Але, рух, це життя… і життя це, на самому передньому краї нашої оборони, забезпечувалося рухом відчайдушних та відважних людей, які ризикуючи своїм життям, тягнули туди – боєкомплект, воду, снарягу та провіант.
Близько 23 годин, орки почали святкувати свій, Оркський Новий рік. І якщо зазвичай, вони обстрілювали планові цілі почергово, то в той момент, вони стріляли по всім своїм цілям, одночасно. Гул канонади, стояв шалений. І ось, серед всього того грохоту снарядів та мін, ми почули нібито якісь голоси, і роботу ворожого СПГ, який бив зовсім поруч, по тропі, яка йшла повз нашу позицію. Перша думка, невже знайшовся якийсь відчайдух, який вирішив прогулятися в самий канун Оркського свята? Ще мить, прильот, і ми чуємо, як хтось стрибнув в яму, де вхід у нашу нору… (треба зазначити, що ховатись у різних норах, це нормальна практика на шляху піхотинця, який мандрує свою дорогу і потрапляє під обстріл).
Їх було двоє, наші… один з них, перший, безумовно знав, що тут наша нора, бо стрибнувши в яму і ввалившись в «тамбур» за плівку, він закричав «клен цвіте!» і одразу увімкнув червоного налобного ліхтаря… майже одразу, слідом за ним, в нору ввалився ще один, і було зрозуміло, що він майже без досвіду, бо дуже багато звуків було чути від нього. «Рюкзак! Де твій рюкзак!?» – кричав перший наш гість, другому, вимикаючи свій червоний налобний ліхтар аби не світити нам в очі… В той момент, мені було дуже цікаво, хто ці відважні воїни, які так ризикували і в самий пік ворожого обстрілу, тягнули воду, БК та провізію, на самий передній край оборони, хлопцям. Коли перший з них вимкнув ліхтар, я узнав його, це був Кос! Старший лейтенант, Вадим Косенко, командир взводу мехроти нашого батальйону. Кажу йому: «Кос, хіба ти забув, що у орків новий рік на годину раніше, і що вони будуть сипати в нас подарунки на нього?», а він лежить, посміхається, і як закричить: «А що нам їх подарунки, коли хлопцям потрібно смаколики затягнути?!»
Це назавжди мені запам’яталося… командир, який сам, ризикуючи власним життям, під обстрілами тягнув своїм хлопцям провізію та БК, при цьому, власним прикладом мотивуючи молодняк, один з яких був разом із ним, явно боявшись, але дивлячись на командира, набирався впевненості та сил, щоби йти далі і виконувати завдання – це було неймовірно! Відпочивши у нас, мить, вони рушили далі… ми проводжали їх молитвою, і ще деякий час чули розриви мін та снарядів, якими ворог їх вів. Десь, через годину, вони бігли назад, повз нас, і ми знову чули розриви… така вона, логістика переднього краю, і відчайдухи, які топтали її…
Коли зараз, згадую моменти цієї війни, усвідомлюю, завдяки кому, ми й досі тримаємося… завдяки таким, як Кос, Вадим Косенко, назавжди старший лейтенант, командир взводу мехроти 135 батальйону, який не міг покинути своїх пацанів, і власним прикладом робив дива, наділяв своїм досвідом та жагою до перемоги, інших.
Світла пам’ять тобі, Воїне! Пам’ятаємо
The winter of 2023–24 for our battalion was spent in Klishchi. Documentally, it was a location near the settlement of Klishchiivka, Donetsk Region. A pipe under the railway served as our logistics hub (“Dragon’s Ass”), and a bit further lay four lakes—and from there, everyone went their own way… It was right there, at position “Makar 2,” where I rang in the New Year of 2024 together with my brother-in-arms, Honda.
Logistics in the gray zone, where we were part of a crucial route, sustained the very front line of our defense. During the day, you listen to everything around from your dugout, and at night, taking turns, you continue listening to every sound while making runs from one point to another, carrying backpack-containers to ensure the guys on the zero line are provided with everything they need.
Back then, the occupiers usually carried out two types of shelling: planned and situational. Planned shelling meant working over known positions, while situational occurred when they spotted movement and targeted the source. But movement is life… and life on the very edge of defense was maintained by the relentless movement of brave and daring individuals who risked their lives to haul ammunition, water, gear, and supplies.
Around 11 PM, the enemy began celebrating their Russian New Year. While they usually took turns shelling targeted spots, at that moment, they opened fire on every single target simultaneously. The roar of the artillery was overwhelming. Midst the deafening thunder of exploding shells and mortar rounds, we suddenly heard faint voices and the crackle of an enemy SPG firing very close by, right along the path that passed our position. My first thought was: who on earth would be crazy enough to walk out here right before the enemy’s holiday? A second later—an impact—and we heard someone jump into the trench leading into our shelter. (Hiding in various dugouts along the way is standard practice for an infantryman caught under fire).
There were two of them, our guys… The first clearly knew where our dugout was because, as he dropped into the trench and burst through the plastic film into the entry area, he shouted the password “The maple is in bloom!” and immediately turned on a red headlamp. Almost instantly, a second soldier tumbled in behind him. It was obvious the second guy had little experience—you could hear the anxiety in every move he made.
“Backpack! Where is your backpack?!” the first guest shouted to the second, turning off his red light so as not to blind us. At that moment, I was deeply curious to see who these brave soldiers were, risking everything in the peak of an artillery barrage to deliver water, ammo, and food to the guys on the front line. As the leader turned off his light, I recognized him—it was Kos! Senior Lieutenant Vadym Kosenko, platoon commander of a mechanized company in our battalion.
I said to him, “Kos, did you forget their New Year is an hour earlier and they’d be raining ‘presents’ down on us?”
He just lay there, smiling, and called out, “What do we care about their presents when our guys need their holiday treats delivered?!”
That moment stayed with me forever. A commander who personally risked his life under heavy fire to haul supplies and ammo to his men, motivating younger soldiers by direct example. The young soldier with him was clearly terrified, but watching his commander gave him the confidence and strength to keep going and carry out the mission—it was incredible. After a brief rest in our hole, they pushed on into the night. We saw them off with a prayer, listening for a long time as mortar shells and artillery tracked their movement. About an hour later, they came running back past us, enemy rounds still exploding in their wake. That was the reality of front-line logistics, and the brave souls who walked those paths.
Looking back at these moments of the war, I realize who has kept us standing all this time… It is people like Kos—Vadym Kosenko, forever a Senior Lieutenant and mechanized platoon commander of the 135th Battalion. He could never abandon his boys, inspiring everyone around him through his own courage, passing on his experience and relentless drive for victory.
Eternal memory to you, Warrior! We remember.
Leave a Reply