Останній бойовий вихід, був визначальним, принаймні для мене. На Бредлі нас завезли у якесь покинуте людьми село, Луганської області. Вигрузка та захід на позиції(хати в селі) вже по-темному, звісно, під обстрілом.
Потім, приймав позицію у прикомандированих з іншої бригади. І вже у перші ж години, по рації почули, що друга наша група, потрапила під обстріл при вигрузці, і там всі пʼятеро поранені, один «важкий»(Андрюха Бєлий RIP)…
Ще через півгодини, по тій же рації, почули про ще одного пораненого підчас обстрілу, тільки вже нашої передової позиції.
Нічне чергування, світанок, і потроху можна було роздивитись місце куди цього разу нас закинула доля, бо на фотці по «Крапиві», картинка була одна, а по факту, зовсім інша.
Наприклад, поле, яке розділяло нашу хату з посадкою, в якій накопичувалися орки- виявилося не зовсім полем, а ярком, по якому можна було підібратися до нас на малу відстань. На третю добу, нашу передову позицію, штурманули орки. Там були наші досвідчені бійці, (Мурчик, Кочубєй, Рамзес, Пупсік), які мали чималий військовий досвід, який набувався ними ще з часів АТО.
Не дивлячись на розтяжки та інші секрети, одна з груп ворога, таки дісталася до будівлі де були пацани, закидали їх гранатами, але завʼязався бій, Рамзес завалив одного орка одразу, прилетіла наша пташка з подарунками, ми почали «насипати»з сусідньої позиції, і орки зі втратами відступили.
Разом з бойовим медиком, Dmytro Medovnyk(Медоїд) підійшли до пацанів, він обробив їм рани, і ми відтягнули їх до себе, де Медоїд готував їх до евакуації, яка відбулася по-сірому.
Ввечері, до нас зайшла нова група хлопців, але евакуйованих досвідчених пацанів, нам однозначно не вистачало.
Перед нами стояла задача, увійти в порожню передову позицію, і утримувати дану будівлю, одну-дві доби, поки нас не змінять бійці іншої роти нашого батальйону. Ця задача, ставилася командиром нашої роти, Евгений Левицкий, мені… і я, чесно кажучи, не горів бажанням її виконувати, бо розумів, що це може бути дорога в один кінець, тому що все вказувало на те, що для орків ця будівля була дуже важливою, і вони кожного дня кидали на штурм нові малі групи своїх бійців, а серед нас, залишилися бійці, які не приймали участі у ближніх стрілецьких боях. Але, так само, як ця позиція була важлива для орків, вона була дуже важливою для нас, особливо для тієї бригади, до якої був прикомандирований наш батальйон.
І тут, я хочу відзначити комунікативний талант свого командира роти, який знайшов потрібні для мене слова (за все життя, було лише три людини, яким вдавалося так мною маніпулювати). Він не кричав, не вмикав командира, а просто зробив мені пропозицію, від якої я не зміг відмовитися) гадаю, всі, хто слухав у той момент наш канал звʼязку, не змогли відірватися від ефіру)))
А якщо серйозно, то я просто уявив, що буде, якщо туди зайдуть орки, і обріжуть дорогу життя до іншої, дуже важливої позиції суміжників, куди хлопці, щоночі, на тачках та на горбах – тягнуть боєкомплект, воду та сухпаі…
На світанку, 13 липня, я сформував групу, залишив резерв, і ми вирушили на позицію. Одразу хочу відмітити нашого кулеметника, Дима Тарас Дроздовський (в Бахмуті на «пекачі» косив орків), який перебуваючи на складській посаді по видачі зброї, отримавши посаду начальника РАО батальйону, яку затвердили на бригадному рівні, погодився вийти до нас на бойовий вихід, коли інші відмовлялися або тікали у СЗЧ. Дим приїхав, як він сказав – «на дємбєльскій акорд») і з самого початку проявляв ініціативу, першим увійшов у будівлю, і особисто мене, (виснаженого за попередні дні) дуже підтримував… я увійшов за ним.
Потім підтягнулась вся група, і розставивши всіх по місцях, я відправив Дима з Рамзесом далі по вулиці, щоби вони обрали собі кулеметну точку, з можливістю прикриття нас з лівого боку та посадки, у якій накопичувалися орки.
В будівлі нас залишилось пʼятеро. Ми завʼязали всі двері зі сторони орків, залишивши лише вхід з дороги, і почали чергувати.
Через декілька годин, розпочався артобстріл, орієнтовно Рапіра. З перших же приходів, бетонні плити на стелі почали розвалюватися. Щоби уберегти особовий склад, усвідомлюючи оперативну обстановку і вивчивши тактичні можливості безпосередньо на місці, я прийняв рішення вивести групу у будинок навпроти, через дорогу, з якого ми могли продивлятися єдиний вхід у будівлю, і підхід до неї з правої сторони (Дим з Рамзесом і «пекачем» контролювали ліву сторону і тил будівлі).
Також, я прийняв рішення не доповідати по рації про наше переміщення, взявши на себе відповідальність за подальші дії.
По-перше, з мого попереднього досвіду перебування на СПшках у сірій зоні біля Кліщіївки, коли доповідав по рації про прильоти ворожої арти (відстань і напрямок) то стикався з тим, що після моїх доповідей, ворог бив значно ближче до мене і по мені… тобто, виходило так, що я корегував ворожу арту сам по собі… тобто, я розумів, що наїбати ворога ми зможемо лише раз, і якщо вони нас «слухають», то цей задум не вдасться, не кажучи вже про артобстріл позиції і загрозу для життя особового складу.
А по-друге, розуміючи важливість цієї позиції, усвідомлював, що така доповідь призведе до непотрібних на той момент перемовин та рухів зі сторони командування. Отже, ми повністю контролювали нашу стратегічну позицію, лишалося тільки не проспати ворожий штурм.
14 липня, десь після обіду, розпочався артобстріл. Рапіра гатила по будинкам на нашій стороні… можливо по нам, можливо по суміжникам, які перебували десь в глиб села. Але прильот стволки, навіть на відстані 50 метрів, дуже сильно відчувається організмом. Ми перемістилися в укриття, підвал у дворі. Попередньо, я доповів про це Оперативному, зробивши запит на пташку. Нас було четверо: Вітя (Злий, дійсно злий))), Саня (Кіп, який вміє розмовляти по-кіповськи))), Медоїд і я.
Після восьмого пострілу, я відчув щось не те. Залишивши Злого та Кіпа відпочивати, бо вони до цього чергували на вікнах, ми з Медоїдом повернулися до точки спостереження, на вікна. Медоїд зайшов до свого вікна, а я, забравши магазини, йшов до свого.
«Бачу рух, бачу рух!» – зашипів Медоїд. Дивлюся у вікно, а там орки, двоє, йдуть у повний ріст крадучись, вже майже підійшли до задньої стіни підконтрольної нам будівлі.
Одразу зазначу, що ми вже більше доби спостерігали цей сектор по графіку дві через години… тобто, вдень і в ніч, ти майже до галюнів дивився у це вікно, і уявляв, як до будівлі будуть приходити орки… але уява то одне, а реальність, то зовсім інше…
Як зараз пам’ятаю цих орків, особливо того, що був трохи ближче… раніше бачив орків здалеку, бачив їх зблизька, мертвих або без зброї… а тут, долі секунди, і у мене виникло неймовірне враження – йдуть люди, які сто пудов мене не знають, і яких я не знаю… але я точно знаю, що вони йдуть мене вбивати- це так неймовірно! Але, вскидка, і двійками вогонь!
Як зараз пам’ятаю здивований погляд десь у мій бік, орка… на долю секунди він завмер, а потім майнув за будівлю.
«Дим, крий сектор!», «210, у нас бій!», і понеслась… прибігли пацани, почали навалювати… прилетіла пташка, орки почали тікати, а там Дим з пекачем і Рамзес! Останнього орка, який вже без каски втікав у посадку, двохсотив наш дрон…
По-темному, ми передали позицію нашій мехроті, які відбивали штурми наступного дня. Дим з Кіпом і Море, ще лишилися на день, а ми, зі Злим, Медоїдом і полоненим, виїхали на Хамері наших розвідників, які прийшли за нами на ротацію.
PS: Коли ми приїхали до хати, першим ділом, навіть не скинувши спітнілі за пʼять діб речі, я побіг до Старлінка. «14 липня» – вбив я в пошуковій системі. День Бастилії- відповів Гугл. Я підійшов до Медоїда і показав йому екран телефону, на якому було те, як з нами спілкувалося життя… бо ця позиція, яка була дуже важлива для нас і яку ми втримали, називалася – Бастилія Продовження буде
Leave a Reply